Маленька рабиня

Мірам залишилась круглою сиротою, батько загинув на війні, а мати від важкої хвороби, яка скосила її післ я смерті батька. Дідусь був для неї все, що їй залишилось на цім світі, вона дуже любила його й чекала з нетерпінням, щоб той повернувся з гори Гілгал, куди пішов до божого пророка Єлісея.

Ще сонечко не сяло за берег, як Міріам побачила свого дідуся і побігла йому назустріч.

– Яка я рада, шо ти повернувся за дня додому! – щебетала, мов та пташка Міріам.

– Господь Бог благословив мою дорогу! – відповів дідусь.

Коли увійшли у подвір’я Міріам принесла води, щоб дідусь помив собі ноги.

ГОРБАТИЙ ДАНИЛО ТА КУЛЬГАВИЙ ГАВРИЛО

Данило Білаш був чесним, чемним та богобоязливим християнином. «Добрий, як кусень хліба» – говорили про нього односельчани, які дивилися на нього, хто з посміхом, хто з подивом, а найчастіше з жалем, бо, на превеликий жаль, він прожив всю свою молодість, дивлячись тільки в землю – зігнутий «в три погибелі».

Народився Данило горбатим, а цього слова досить, як пише Леся Українка в одному зі своїх нарисів – «Се слово тяжче, його тяжко мовити, – ще тяжче на собі носити».

Данилові страх хотілося поглянути на синє небо, на хмаринки, що пливуть там вгорі, наче кораблі в морі, на місяць та зіроньки, які сяють ніччю, страх хотілось...

Та одного разу його мрія здійснилась. Повертаючись додому серед ночі, щоб скоротити відстань до своєї хатини, Данило, задумав йти через старе, забуте кладовище. Не встиг Данило дійти до серед кладовища, як перед ним появився чоловік, одягнений в білому.

– Привид! – прошептав Данило, якому з переляку заперло дух.

Але спокійний, лагідний голос, яким звернувся до нього привид в білому, заспокоїв його:

– Що ти носиш на своїх плечах, чоловіче?

– Та хоч не питай, – буркнув Данило. – Я з роду ношу на своїх плечах важку-преважку неможливість подивитися на святі небеса.

– Ану, давай сюда свою неможливість, і дивися в небеса скільки захочеш! – засміявся привид, торкнувшись рукою спини Данила, який від того дотику відразу випростався і став прямим, як свічка.

Другого дня всі люди дивувались з Данила і просили розповісти про свою пригоду, – зустріч з привидом.

– Це ангел Господній! – хрестилися люди.

– Певна річ, інакше як!? – підтверджували інші.

Тільки кульгавий Гаврило дивився мовчки, завидуючи Данилові, і думав:

«Дивись, як пощастило Данилові! Та навіщо йому бути правим – на танці не ходить, до корчмини не зайде, а поклони бити в церкві може і горбатий. Мені б допоміг привид в білому, я з дитинства собі бажав ходити з іншими хлопцями садами красти черешень та груш, лазити по деревах та розбивати пташині гнізда, а тепер, якби мені допоміг, я тільки на танцях сидів би і гуляв. Цієї ночі піду на кладовище, може, привид виздоровить і мене, мусить виздоровити!» – вирішив Гаврило.

З великим нетерпінням чекав бідний Гаврило ночі. Тільки що ледве почало смеркати, а а він вже покульгав до старого кладовища.

Ходив Гаврило кладовищем, але привид не появлявся. Далеко за північ, коли вже Гаврило хотів повертатися додому, почув позаду себе грізний голос:

– Що ти носиш на своїх плечах, чоловіче?

Гаврило озирнувся й побачивши привид в білому, радісно вигукнув:

– На плечах не ношу нічого, я кульгавий, виздорови мене!

– Навіщо тобі цього? – запитав привид.

– Я хочу ходити на танці, гуляти і коїти все, що не міг скоїти дотепер, – кричав радий, що зустрів привида.

– Тільки для цього? – здивувався привид.

– А чого іншого я б міг собі бажати?...

– А на плечах своїх не носиш нічого?

– Ні! – крикнув сердито Гаврило.

– Ну, тоді відтепер будеш носити оцей горб, що зістався від Данила! – сказав привид і торкнувшись Гаврила, зник в темряві.

Бідний Гаврило повернувся з кладовища не тільки кульгавим, а й горбатим.

Різдво без Христа Ісуса

«РІЗДВО БЕЗ ХРИСТА ІСУСА?..»

«…я благовіщу вам радість велику, що станеться людям усім. Бо сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь», «Слава Богу на висоті і на землі мир, у людях добра воля!»

(Євангеліє від Луки 2:10-11,14)

Наприкінци 2004 року я мав нагоду бувати кілька тижнів у монастирі Лайніч, що знаходиться в долині річки Жіу. Часто мені спогадуються ті незабутні спокійні тихі зимні дні, так само як спогадуються і проповіді старого отця Мелхиседека. В одній з його передріздвяній проповіді йшлося про те, як ми, сьогоднішні християни, святкуємо Різдво Христове? Чи присутній Ісус Христос у наших душах на Свій день народження, чи ми святкуємо Різдво без Нього.

Кожен з нас чекає з нетерпінням свій день народження. Це завжди приємні враження, подарунки, розваги. Всі вітають іменника, він у центрі всього дійства. Це приємний і бажаний день у житті кожної людини.

«Яким виглядав би твій день народження без твоєї присутності на ньому? Коли це привід для проведення якогось заходу, а тебе самого туди навіть не запросили. Святкують без того, чий це день народження. Тебе навіть не згадують, на тебе не звертають увагу, про подарунки навіть мова нема. Як тобі такий день народження? Мабуть, запам’ятається на все життя. Чи таке взагалі неможливе? А Чи можливе?..» – ставить питання у своїй проповіді отець Мелхиседек.

Всі христеяни з нетерпінням чекають Різдва Христового, але не всі святкують його однаково.

Деякі взагалі не знають про ті події, що сталися, інші не придають їм значення і навіть не згадують про них, хоча святкують. На жаль, є люди, які називають себе «віруючими християнами», а значення цього свята втратили. Це дуже характерно для сьогодення. Ми надто завзято готуємось до свята, але не те готуємо. В першу чергу ми думаємо про безліч страв, кого запросити до себе в гості, що одягнути, коли підем до церкви і т. д.

Це свято ми називаємо Різдво. Дуже часто навіть не називаючи чиє. Що стоїть за цією назвою? Що це за свято?..

Далі в своїй проповіді отець Мелхиседек дає приклад одного багатого чоловіка, в якого народився син – єдина довгочекана дитина. З радощів батько влаштував велику гостину, на яку запросив весь свій рід, друзів і знайомих. Люди приходили, вітали батька, вручали матері подарунки, поздоровлювали її, і сідали за стіл їсти, пити, веселитися... На кінець прибув і один старенький друг сім’ї, який забажав перш ніж поздоровити батьків, подивитися і потримати на руках дитинку. Коли підійшли до колиски, в якій лежав новонароджений, знайшли її накритою величезною купою одягу. Перший прибулий, неуважний, мабуть захоплений вітати батьків, чи з нетерпеливості святкувати новонародженого, кинув поверх колиски свою шубу, а за ним, так само зробили й інші. Перелякана мати, почала розкидувати одяг, але, на превеликий жаль, було пізно – дитина вже була мертвою, не маючи повітря, задихнулася.

Різдво – це народження саме Ісуса Христа, а не когось іншого. Це саме Його день. Ось Хто в цей день заслуговує на увагу, на подарунки, на вітання. Ось Той, без Хто не повинен бути осторонь. Ось Той, без Кого не потрібно святкувати цей день.

Народження Христа було описано ще у Старому Заповіті. Ісая ще за 700 років до н.е. пророкував: «Ось Діва в утробі зачне, і Сина породить…», «Бо Дитя народилося нам, даний нам Син, і влада на раменах Його» (Ісаї 7:14;9:5). Якби ці пророцтва не збулися, то марне було б наше християнство, яке без Христа – неможливе.

Син Божий, один із трьох осіб Пресвятої Трійці, Творець всесвіту, заради визволення нас, грішних людей, від гріха і смерті, принизив Себе – будучи Богом, Він став людиною, не змінившись у Своїй Божественній природі. Бог так полюбив світ і людей, що віддав Сина Єдинородного, «щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Івана 3: 16).

«Невже ви думаєте, що Той, Хто зазнав страшних страждань на хресті, не любить і не вболіває за нас, людей ХХІ століття?! – говорить Філарет, Патріарх Київський і всієї Руси-України. – Чи Бога не турбує наше вічне життя? Ми можемо бути байдужими до своєї вічної долі, але не Він. Наші душі роз’їдає гріх, як іржа залізо, і ми, християни, майже не звертаємо на це уваги. Наші душі просякли грошолюбством, користолюбством, неправдою, блудом, заздрістю, марнославством, гордістю, владолюбством та іншими багатьма пороками. Ми забуваємо, що все це веде нас до вічної загибелі. Але чоловіколюбивий Бог, у Якого безодні любові до Свого творіння, не бажає нашої смерті; Він хоче,«щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини (1 Тим. 2: 4)»

У це велике свято Різдва Христового подякуймо Богові за всі Його милості до нас.

Нехай світлосяйне проміння Різдвяної зірки осяє наші душі й серця світлом правди, миру і любові!

Христос народився, славімо Його!